“Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся“: 33 цікавих факти про Василя Стуса.

Василя Стуса часто називають “людиною без шкіри”, “оголеним нервом / сумлінням”, а все тому, що він гостро відчував фальш, брехню, чужий біль і не міг замовчувати правду.

Він працював учителем української мови та літератури в той час, коли радянська влада витісняла все українське. Його двічі засуджували та звинувачували в “антирадянській діяльності та пропаганді”. Твори поета конфісковували та забороняли. Та попри все він продовжував писати, перекладати, боротися за українське.

До 85-річчя з дня народження поета, перекладача і правозахисника Василя Стуса в статті “Нової української школи” читайте про таке:

яким було дитинство поета та як він сам пішов до школи в 5 років;
чому батько платив маленькому Василю 10 копійок;
Стус як вчитель “неперспективної” української мови та літератури;
як він долучився до дисидентського руху;
як виховував сина “дистанційно” та які поради йому давав;
перелік додаткових ресурсів, щоби познайомитися з особистістю Василя Стуса та його творчістю.

На ці та інші запитання “Новій українській школі” відповіла Ольга Пуніна, доцентка кафедри української мови, теорії та історії української й світової літератури Донецького національного університету ім. Василя Стуса.

ВТЕЧА ВІД КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ ТА ЖАГА ДО НАВЧАННЯ: ЯКИМ ЗРОСТАВ ВАСИЛЬ СТУС

Василь Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка, на Вінниччині. Він був четвертою дитиною в селянській родині Семена та Їлини Стусів. Батьки мали власне господарство та землю.
Однак із початком колективізації та примусового навернення людей у колгоспи сім’я змушена була переїхати жити до міста Сталіно (сьогодні Донецьк). Адже вступ у колгосп означав конфіскацію всього майна та позбавлення можливості жити попереднім життям. Спочатку переїхав батько Семен, бо знайшов роботу на заводі. Уже в 1941 році до Сталіно перебралась уся сім’я.

Батьки Стуса та сестра Марія

3. Особливо важкими для Стусів були повоєнні роки та голод (1946–1947). Із заслання Василь у листі до сина згадував так про своє дитинство:

“Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато – з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3–4 клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися…

Усе дитинство моє було з тачкою. То везли картоплю з поля, то з мішком я ходив на городи – рвав траву – чи то для корови, чи то для кози, то возив вугілля, збиравши на териконі. Тяжко – жили мало не лопали”.

4. Ще з дитинства рідні згадували й про надзвичайну доброту Стуса. У своїх спогадах він писав: “Пам’ятаю, як 1946–47 рр. пас чужу корову – за це мене годували. Я знав, що мама голодна – і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом. Колись поніс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко, плакала, казала, аби я так не робив більше. Бо їй дуже хотілося їсти – і дивитися на їжу їй було тяжко. А мені ложка не лізла до рота”.

Василь Стус – другий ряд згори, крайній з правого боку. Школа № 150 м. Сталіно

5. Однак попри важкі часи, Василь Стус не втрачав жаги до навчання. Разом зі старшим братом Їваном він рано навчився читати. Ще до 6 років малий Василь потай від батьків самостійно пішов до школи.

Мати хлопця дізналася про навчання сина лише тоді, коли вчителька запросила її до себе й запитала про те, чому Василь ходить босий до школи. Самі ж батьки важко працювали й довго не були вдома, тому й не одразу помітили відсутність сина.

Але вчителька попри вік усе ж дозволила навчатися Стусові, бо побачила в ньому неабияку жагу до знань. Школу він закінчив зі срібною медаллю.

6. Також ще з дитинства найбільшим захопленням Василя були книжки. Через читання батьки навіть сварилися із сином, бо від великої кількості прочитаних книжок у Василя часто боліла голова. Батько через це змушував його пити риб’ячий жир, а як винагороду давав 10 копійок. Та й навіть ці гроші Стус збирав та витрачав на улюблені книжки.

7. Ще поет полюбляв грати в шахи та футбол. У студентські роки він навіть був капітаном студентської футбольної команди.

8. Музика також була частиною улюблених занять. “Музикою я марив. У 7 класі за “похвальну грамоту “тато купив мені гітару. Я спочатку навчився грати “Взяв би я бандуру”, потім кілька старих романсів, маршів. Але все було не те. І тоді я брав гітару – і грав – на одній струні – своєї. Усе, що я чув, за чим тужив, чого прагнув – усе вигравав. І забувався геть. Так міг програти 2–3 години”, – писав Василь Стус у листі до свого сина від 25 квітня 1979 року.

НАВЧАННЯ В УНІВЕРСИТЕТІ

9. Після закінчення школи Стус хотів стати журналістом та вступити до Київського університету. Однак 16-річному Василю відмовили навіть у розгляді документів, мовляв, неповнолітній.

10. З несправдженою “київською” мрією Стус повернувся до Сталіно і вступив до Сталінського державного педагогічного інституту на філологічний факультет (згодом історико-філологічний). Його спеціальність за дипломом: українська мова, література та історія. І це в часи, коли радянська влада всіляко намагалася утискати все українське!

11. Навчання в університеті не було б таким цікавим для поета, якби не викладачі. Деякі з них побачили в цьому студенті людину, яка прагне отримати знання, що не надавали на той час в аудиторії, адже багато було заборонено. Наприклад, література “розстріляного відродження”. Тоді викладач світової літератури Тимофій Духовний надав Стусу доступ до власної бібліотеки із забороненими на той час творами М. Хвильового, В. Підмогильного, П. Куліша та ін.

12. Також в університеті Стус вільно перекладав твори з німецької мови. Однокурсники згадували, що Василь спілкувався виключно українською мовою. І переклади здійснював теж українською мовою.

Тому деякі викладачі просили інших студентів перекладати виконані завдання Василя ще й на російську. Мовляв, не розуміли.

“Це Стуса страшенно обурювало й боліло. Адже він знав історію Донеччини, знав, що більшість населення були корінними українцями. Але в намаганні злитись із сірою масою, аби ніхто не зачіпав, українці відмовлялися від своєї мови та забували її”, – розповіла Ольга Пуніна.

СТУС – ВЧИТЕЛЬ “НЕПЕРСПЕКТИВНОЇ” МОВИ

13. Після закінчення університету 1959 року поет:

два місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області. Там Стус справив неабияке враження на місцевих вчителів, читаючи їм свою поезію;
потім два роки він відбував армійську службу (Лубни, Урал);
у 1961—1963 роках викладав українську мову та літературу в школі № 23 у Горлівці (Донеччина).

14. Про цей період згадує його друг та колега Василь Шиманський, який потрапив у Горлівку за направленням зі Львова. Він розповідав, що першочерговою метою Стуса як вчителя було навчити учнів думати. Для цього він намагався проводити паралелі із сучасністю, читав твори сучасних письменників та іноді й власні.

15. До учнів ставився з повагою, він ніколи не кричав та не ставив поганих оцінок. Хоча й високий бал часом мав лише один учень / учениця з класу.

16. Також на уроках поета завжди була тиша, а діти уважно його слухали.

17. У період викладання Стуса дуже гнітила тема української мови та її становища на Донеччині. Таким собі емоційним вибухом став його лист Андрієві Малишку від 12 грудня 1962 року:

“Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, у російській, звичайно, школі. У Горлівці є кілька (2–3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. У Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна.

У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а “хуторянським” народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.

На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.

Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр – з горілкою і шароварами? Обов’язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної”.

“ХТО ПРОТИ АРЕШТІВ – ВСТАНЬТЕ!”

18. Восени 1963 року Василь Стус переїхав до Києва, бо хотів встановлюватися як літературознавець: вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР у Києві за спеціальністю “Теорія літератури”. Перші роки в Києві працював над поетичною збіркою “Круговерть”, перекладами, літературною критикою.

19. Однак навчання тривало доти, доки не проявилася Стусова нетерпимість до мовчання. Його морально-етичний стрижень переважив. У вересні 1965 року відбулася прем’єра фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” у київському кінотеатрі “Україна”.

У той день Іван Дзюба виголосив промову проти масових арештів української інтелігенції, про які замовчувала радянська влада. Василь Стус не міг стерпіти такої несправедливості, а також нещодавнє ув’язнення друга Івана Світличного ще більше підігріло ситуацію. Тож він вигукнув у залі: “Хто проти арештів – встаньте!”.

Ця подія стала першим громадським протестом проти масових репресій у СРСР у повоєнний час.

“Ці підозріливі арешти створюють грунт для страшних аналогій. Тінь кривавого 1937 р. надто близька, щоб не можна було реагувати на будь-які подібні симптоми. Чисто психологічно, чисто громадянськи – я не міг стриматись. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином“, – писав поет у пояснювальній записці.

20. За участь у цій акції Стуса відраховано з аспірантури. Відтоді для нього почалися нелегкі часи пошуку роботи та забезпечення сім’ї. Адже того року він одружився з Валентиною Попелюх.

Уже 15 листопада 1966 року народився син Дмитро, який нині є літературознавцем та дослідником творчості батька.

ПЕРШИЙ АРЕШТ

21. Уперше заарештували Василя Стуса 13 січня 1972 року, коли він повернувся зі Львівщини, де перебував на лікуванні. Дружина Валентина Попелюх згадувала: “Постукали. Ми відкрили. І ввалились. Здається, їх було так багато. І почався обшук. Василь їх впустив. Це було так незвично для нас… Усе перевертали”.

22. Тоді поета звинуватили в “антирадянській діяльності та пропаганді” й засудили до п’яти років позбавлення волі та трьох років таборів.

23. Під час обшуку в нього вилучили майже все написане за 15–17 років: вірші, критичні статті, прозові твори, переклади.

“Загалом у мене забрали коло 500 оригінальних віршів, коло 10 друкованих аркушів прози, стільки ж публіцистики, коло 30 друкарських аркушів поетичних перекладів. Окрему велику книжку можна було б скласти з моїх літературно-художніх статей.

Практично це значить, що в мене забрали все, що я написав протягом 15 років літературної діяльності. Тільки мала частина написаного побачила світ – адже мені постійно відмовляли в праві друкуватися”, – йдеться в листі Стуса “До ПЕН-Клубу” (1976). (Ред. “ПЕН-клуб” – міжнародна неурядова організація, яка об’єднує професійних письменників, редакторів та перекладачів).

ВІДМОВА ВІД ГРОМАДЯНСТВА СРСР

24. Василь Стус двічі відмовлявся від громадянства СРСР. Першу заяву він написав 15 липня 1976 року. Тоді він звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР із відмовою від громадянства. Поета обурювало те, що влада постійно конфіскує його вірші, листи та знищує їх. Наприклад, тоді в поета вилучили рукопис збірки “Палімпсести” для “перевірки”. Також йому відмовляли в доступі до книжок, вчиняли фізичне та моральне насильство.

25. Вдруге схожу заяву Стус написав 1978 року. Тоді із заслання Василю довго не хотіли надавати дозвіл відвідати важко хворого батька. Втім, Стуса підтримали жінки із сусіднього табору, які оголосили голодування.

Тож поета все ж таки відпустили на декілька днів додому, де він попрощався з батьком, який важко переживав за синову долю. Його останні слова: “Сину, яка мені тяжка ця ганьба…”.

Того ж року Стус написав: “Бути радянським громадянином – це значить бути рабом. Я ж до такої ролі не надаюся. Чим більше тортур і знущань я зазнаю, тим більший мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства”.

ЯК ПИСАВ У ТАБОРАХ

26. Під час ув’язнення Василь Стус, як тільки траплявся вільний час, намагався працювати: писав вірші, займався перекладами.

Багато своїх віршів поет передавав на волю через листи, однак до рук отримувачів доходила лише мала частина, решту конфісковували. Однією з найбільших літературних втрат Василя Стуса є збірка “Птах душі”. У ній налічувалося близько 300 оригінальних і перекладних творів. Доля цієї збірки достеменно невідома.

ЯК СТУС ВИХОВУВАВ СИНА ПОПРИ РОЗЛУКУ

27. На жаль, через арешти Василь Стус провів досить мало часу зі своєю сім’єю та сином Дмитром. Бачив він його лише в ранньому дитинстві та кілька місяців між першим та другим ув’язненням. Коли поета вдруге засудили, Дмитру було 13 років.

28. Однак Василь Стус займався вихованням сина дистанційно – писав йому листи. Ось кілька настанов та порад, які давав поет Дмитрові в листах:

Залишатися людиною. “Бач, сину, я дуже хочу, аби Ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина буває тільки така. Інша проживе, проскніє, прожере не з одного єгипетського глечика ‒ поки й ґеґне. А чи була вона людина? Чи було в неї життя? Чи залишила вона по собі добрий слід?…”
Люди без норову легше стають успішними, але живуть нецікаво. “Мені подобаються люди, що, як кажуть, “пруть буром”, тобто, мають свій норов. Ці люди ‒ нещасливі в житті, зазнають усіляких страждань (щасливі ‒ здебільшого безхребетні, ті, що, як покірне телятко, дві матки ссуть). У житті доводиться обирати: або цікаву муку або нецікаве щастя”.
Головне – мати свій характер. “Насамперед сину, я хочу, щоб Ти мав свій характер, а не був розмазнею, манною кашею для беззубих. Виробляй його постійно, не поступайся своєю волею перед обставинами. Бо Ти ‒ це насамперед Твоя воля (бажання, мета, впертість і т. д.). А воля міцніє в подоланні перешкод”.
Про поразку. “Цікаво, як Ти сприйняв свою поразку на іспитах. Поразка – це не тільки біда. Це ще і благо, добро. Уся суть у тому, як сам поставишся до неї. З мого погляду: технікум та ще й такий – то не велике щастя. Але: освіченому треба бути”.
Про освіту: “Освіта – це вид гігієни. Письмо з помилками – то як невмиті руки чи зуби. Поразка мусить стимулювати на чергову перемогу – це логіка сильних (а ти – мужчина!). У поразці попускають руки – лише слабкі”.
“Освіта потрібна людині не для іспиту і вступу до технікуму, а для неї самої”.

ДРУГИЙ АРЕШТ

29. У серпні 1979 року Василь Стус повернувся до Києва і вступив до Української Гельсінської спілки, яка об’єднала всіх українських правозахисників.

30. У травні 1980 року його знову арештували та звинуватили в “антирадянській діяльності й пропаганді”. Подруга Василя Надія Світлична вважала, що готувати другу справу радянська влада почала одразу після першого ув’язнення поета.

31. 2 жовтня Київський міський суд засудив “особливо небезпечного рецидивіста” Василя Стуса на 10 років таборів посиленого режиму і 5 років заслання. Стус відмовився від допомоги будь-якого адвоката й хотів самостійно себе захищати.

Дмитро Стус писав: “Останнього слова підсудному сказати не дали. “Палачі! Ви мені не дали навіть останнього слова!”, – вигукнув поет, коли його з викрученими руками спеціальний наряд тягнув до виходу із судової зали. Останніми словами, які почула його дружина, були: “И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь!”.

СМЕРТЬ ВАСИЛЯ СТУСА

32. Помер Василь Стус у ніч із 3 на 4 вересня 1985 року в таборі села Кучино, Пермської області. На той час йому було 47 років.

33. Дмитро Стус подає кілька версій подій тієї ночі:

прапорщик Новицький без попередження висмикнув прут, яким на день кріпилися до стіни нари. Вони важили до 90 кг. Від несподіваного удару Василь Стус помер;
на той момент Василь Стус був виснажений від постійних голодувань, фізичних та моральних принижень, мав проблеми із серцем, втрата своїх творів також наклала свій відбиток. Поет не мав сил опустити нари, тож вони впали на нього. Наглядачі не звернули на це уваги, тож ув’язненому не надали вчасно допомоги.

“Так закінчилося життя Василя Стуса, людини, яка завше трималася своїх переконань, не могла миритися із безправним становищем українців у СРСР та кинула виклик тоталітарній системі своєю інакшістю, патологічною неспроможністю мовчати, коли поруч із тобою чиниться несправедливість”, – підсумувала Ольга Пуніна.

Через це радянська влада намагалася всіляко перешкоджати творчому становленню митця. Однак смисли Стуса, його любов до України, відчуття власної гідності, нетерпимість до несправедливості й досі є взірцем для сучасних українців.

ДЕ ДІЗНАТИСЬ БІЛЬШЕ ПРО ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ВАСИЛЯ СТУСА

сайт-музей “СтусЦентр”, створений Дмитром Стусом. Тут зібрано біографію поета, його цитати, твори, фото, відео. Також окремо можна послухати вірші Василя Стуса, зачитані ним самим;
короткометражний фільм “Палімпсест” (2014) режисера Романа Веретельника за мотивами однойменної моновистави Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса;
радіоверсія моновистави (2021) за творами Василя Стуса у виконанні актриси Галини Стефанової;
документальна кінотрилогія “Просвітлої дороги свічка чорна” (1992);
фільм “Заборонений” (2019), режисер Роман Бровко;
документальний фільм “Ваш Василь” (2019);
книжка “Василь Стус: життя як творчість”, авторства Дмитра Стуса.

Ірина Троян “Нова українська школа”

Титульне зображення: НУШ

Усі фото: Facebook “Музей Василя Стуса”